Правове регулювання приватної медичної практики

  Серед переліку невід'ємних прав, гарантованих особі державою, особливе місце займають права на охорону здоров'я і медичну допомогу. Забезпечення цієї стратегічно важливої сфери суспільних відносин здійснюється в Україні у двох головних напрямках: – державне і комунальне фінансування відповідних закладів охорони здоров'я, що надають безкоштовну медичну допомогу, а також підтримка медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм; – формування сприятливого національного законодавства для діяльності і розвитку лікувальних закладів усіх форм власності, гарантування високого рівня медичної допомоги населенню. Особливий інтерес для вивчення та дискусій є саме другий напрямок, зокрема забезпечення ефективного нормативного регулювання функціонування закладів охорони здоров'я приватної форми власності. Враховуючи недосконалість правового регулювання у цій сфері, існує потреба в удосконаленні нормативно-правової основи та спрощення ліцензійної процедури отримання права на заняття приватної медичної практикою, дерегуляції контролю над діяльністю суб'єктів господарювання, які займаються медичною практикою з метою заохочення їх належного розвитку. Система Семашко виявила свою неефективність, оскільки є архаїчної концепцією організації охорони здоров'я в державі, однією з характерних рис якої є домінуюче, фактично монопольне становище публічних медичних установ, фінансування яких здійснюється з державного та місцевих бюджетів. Першим кроком на шляху відкриття приватної медичної практики є державна реєстрація юридичної особи або фізичної особи – підприємця із зазначенням відповідного виду економічної діяльності. Якщо характеризувати їх кількість, то залежно від виду медичної діяльності переважають підприємства по наданню комплексних лікувальних та оздоровчих послуг або окремі фізичні особи – підприємці; наприклад, в сфері стоматології більше саме спеціалістів, які є самостійними суб'єктами господарювання. Однак необхідно відзначити, що останнім часом простежується тенденція до збільшення кількості приватних медичних установ багатопрофільного напрямку. Право на здійснення медичної діяльності надається лише після одержання ліцензії на вказаний вид послуг. Згідно п. 15 год. 1 ст. 7 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 2 березня 2015 р. медична практика підлягає ліцензуванню. Процедуру ліцензування регламентує наказ Моз України "Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики" № 49 від 02.02.2011 р. (далі – Ліцензійні умови). Медична практика здійснюється суб'єктами господарювання на підставі ліцензії за умови виконання кваліфікаційних, організаційних та інших спеціальних вимог Ліцензійних умов. Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з медичної практики, а також Основи законодавства України про охорону здоров'я та ряд інших нормативних актів містять значну кількість вимог до суб'єктів охорони здоров'я: – наявність приміщень, що відповідають установленим санітарним нормам і правилам; – наявність приладів, обладнання, оснащення відповідно до табеля, виробів медичного призначення лікувальних та діагностичних кабінетів амбулаторно-поліклінічних закладів. Важливо зауважити, що такі знаряддя також попередньо повинні пройти державну реєстрацію; – укомплектованість медичними та фармацевтичними працівниками, попередньо пройшли атестацію; – формування внутрішньої нормативної бази, яка повинна складатися з ряду актів, форма і зміст яких в більшості випадків є законодавчо встановленими, а саме: статут, посадові інструкції, правила перебування клієнтів, стандарти сестринського догляду, різні інструкції, положення, протоколи. У процесі здійснення медичної практики суб'єкт господарювання повинен виконувати вимоги численних норм законів, зокрема: Основ законодавства України про охорону здоров'я; "Про ліцензування певних видів господарської діяльності"; "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення"; "Про екстреної медичної допомоги"; "Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання"; "Про захист населення від інфекційних хвороб"; "Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ"; "ПРО лікарські засоби"; "Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори"; "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними"; "Про психіатричну допомогу"; "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині"; "Про донорство крові та її компонентів"; "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності"; "Про ратифікацію Конвенції про передачу осіб, які страждають психічними розладами, для проведення примусового лікування"; "Про оздоровлення та відпочинок дітей"; "Про реабілітацію інвалідів в Україні"; "Про протидію захворюванню на туберкульоз"; "Про захист персональних даних". Деякі автори відзначають зарегульованість відносин у цій сфері, але необхідність дотримання вимог великої кількості норм законодавства виправдана, оскільки відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Проблемою можна назвати несистематизованість та прогалини чинного законодавства, зловживань державних службовців, які здійснюють перевірку достовірності та відповідності наданої ліцензіатом документації. Центральною категорією в області правового регулювання приватної медичної практики є поняття "медична послуга", законодавчо закріпленого визначення якого на сьогодні немає. У співвідношенні до поняття "медична допомога" як комплекс заходів, спрямованих на оздоровлення та лікування пацієнтів у стані, що на момент її надання загрожує життю, здоров'ю і працездатності та здійснюється професійно підготовленими працівниками, які мають на це право у відповідності з законодавством, "медична послуга "є поняттям економічного характеру, що фігурує в ринкових відносинах. Основною відмінністю "медичної послуги" є її платність, тобто "медичну послугу" можна визначити як конкретну одиницю товару, що має певну ціну. При цьому, на відміну від надання медичної допомоги, надання медичних послуг є предметом регулювання приватного права. Вагомим елементом у галузі правового регулювання приватної медичної практики є правовідносини між установою охорони здоров'я, лікарем, з одного боку, і пацієнтом, з іншого боку. Це питання врегульоване у ЦК України (статті 283 – 287), статті 38 (право на вибір лікаря і закладу охорони здоров'я), статтею 39 (обов'язок надання медичної інформації), статтею 39 1 (право на таємницю про стан здоров'я) Основ законодавства України про охорону здоров'я. Актуальним питанням є також етика відносин "лікар"/"пацієнт", регульована Етичним кодексом лікаря. Але в цілому регламентація прав пацієнтів є досить нечіткою в законодавстві, відсутня належна систематизація прав та обов'язків сторін у випадку надання медичних послуг. В результаті обмежуються і порушуються права пацієнтів. Тому для забезпечення належної реалізації права людини на охорону здоров'я, зокрема в контексті правовідносин з приватними закладами охорони здоров'я, доцільними є розробка і прийняття окремого спеціалізованого закону, предметом регулювання якого мають стати елементи приватної медичної практики, наприклад медичного кодексу України. Джерело http://puhaipartnery.com.ua/pdf/4540.pdf